Нащо живем? Чого бажаєм?..»
-
Так, правильно ви каже-
те. Ми, молоде покоління, ще у
пошуках істини. Кожен із нас
вважає себе унікальним, непо-
вторним, гіднимслави та визнан-
ня, але мало хто замислюється
над тим, чи гідний він цього.
-
«Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…»
Ці слова нагадали мені, що
потрібно робити насправді нам,
дітям. І відразу ж моє завищене
«Я» спустилося з неба. Шевчен-
ко був для мене вже не просто
письменником, а й другом.
-
Скажіть, любий друже,
куди веде наше життя?
-
«…Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам і людям
Однаково буде…»
-
Тоді скажіть, будь ласка,
заради чого жити?
-
«…У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим...»
-
Та ні. Я ще про дітей не
думаю… Невже жінка живе
лише заради того, щоб народ-
жувати і виховувати дітей? Мені,
наприклад, хочеться стати пись-
менницею, хочу побачити світ,
хочу бути щасливою і щоб було
з ким розділити це щастя.
- Нехай як буде, так і
буде…
- Ви маєте рацію... Так
багато змінилося з того часу, як
ви боролися з кріпацтвом. Зараз
людина ставить перед собою вже
інші завдання, та й інші вимоги
ставить перед нею суспільство.
- « Дні горять, музика
грає,
Музика плаче, завиває.
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії..,» - на очах
мого друга я побачила скупі
сльози.
-
Чому ви плачете?
-
«…Чого я плачу? Мабуть
шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минулась молодість моя…»
Мені стало жаль Тараса Шев-
ченка. Він зовсім інших дитин-
ства та юності зазнав. А я тут зі
своїми примітивними пробле-
мами.
-
Не
сумуйте.
Краще
розкажіть, як там у раю?
-
«Садок вишневий коло
хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…»
-
Чесно кажучи, я так і ду-
мала.Це,дійсно,Шевченківський
рай.
-
А я дурень; один собі,
У моїй хатині
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина».
-
Один? Нещасливе в вас,
мабуть, було кохання. Може, це
така доля.
Щоб вас любила вся Україна,
вам потрібно було заплатити
особистим щастям.
-
«Мені ж, о господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли!» - тихо
молився Тарас Григорович, і
в цих його словах відчувався
саженний біль. Біль простого
смертного, що мріяв про те ж
саме, про що мріємо ми з вами.
-
Не журіться, все буде
добре. Ви заслуговуєте на те,
щоб ваші бажання збулися. Ви
їх вистраждали. Тому давай-
те не будемо впадати у відчай,
а радітимемо тому, що маємо
можливість бачити це вільне
небо і рідну землю, що ви ста-
ли живим у віршах, а я маю
можливість познайомитися з ва-
шою душею.
-
«Рости, рости, моя пташ-
ко,
Мій маковий цвіте,
Розвивайся, поки твоє
Серце не розбите…»
-
Дякуювам.Дужеприємно
поділитися з вами своїми думка-
ми. Я ніби стала на одне життя
дорослішою… І ви стільки пере-
жили?
-
«Самому чудно. А де ж
дітись?..»
… Так швидко пробігла над
моїми рідними вулицями нічка
і лишила в серці слід від своєї
підошви, на якій маленькими
піщинками блищали зорі.
Коли я прокинулась, то поба-
чила, що за вікном мене чекає
життєстверджуючий день. Біля
мене лежить розкритий «Коб-
зар» Тараса Григоровича Шев-
ченка.
Так, він був видатною люди-
ною, що освітила своїм талан-
том цілу епоху, як вночі яскрава
зірка дарує світло і не дає втопи-
тись у глибокому темному небі
полоненій печаллю душі.
Лямець Наталія,, 15 років, КЗШ
№119
Саксаганський вісник
13
№ 4. Березень 2014 року