Упрощенная HTML-версия
ти – досить поверхові. Навкруги
реактора, в найближчих селах та
містечках рівень радіації був до-
сить різний: від 0,1 рентген до 6,
10, 25 рентген.
Пробу грунту часто брали, не
торкаючись землі, зачерпуючи
спеціальними ковшами, після
чого швидко доставляли проби
в спеціальні лабораторії.
У
польоті
включали
герметизацію кабін та були прак-
тично відрізані від зовнішньої
середи. Але в місцях посадки
кабіни відкривались, отже до
неї потрапляв радіоактивний
пил та герметизація вже не мала
значення. Ми намагались літати
у протигазах, але витримували
в них не більше чим півгодини.
Це створювало досить великі
труднощі: адже на протигаз
необхідно було надіти шлемо-
фон, проводити радіообмін. Було
дуже жарко: 20 градусів вище
нуля. Ми з подивом зауважува-
ли, що невзираючи на нашу тре-
вогу в душі, в природі квітувала
весна: яскраво сяяло сонце, по-
года була чарівна. Як кажуть
в авіації: «видимість мільйон
на мільйон». А найбільше нам
запам’яталось буйний цвіт де-
рев: цвіли вишні, абрикоси.
Того ж дня ми приземли-
лись на шкільному стадіоні у м.
Прип’ять. Зруйнований реактор
від міста – 1,5 км. Замірюємо
рівень радіації – 1,5 рентге-
на, при цьому спостерігаємо
за ходом евакуації населення.
Багатоповерхові будинки зовсім
поруч, біля кожного під’їзду по
декілька працівників міліції.
Під’їджають один за одним ав-
тобуси: люди з невеликими вуз-
ликами, сумками, з дітьми вихо-
дять із під’їздів будинків. По мірі
заповнення, автобус від’їджає,
під’їджає інший. Це схоже на
якусь
карусель,
своєрідний
конвеєр, нескінченну низку ма-
шин та людей…
Прийнято рішення закри-
ти проломи, які утворились у
споруді реактора після вибуху.
Таку роботу могли здійснити
тільки вертольоти, скидуючи з
невеликої висоти мішки з піском
та іншими матеріалами. Зі всього
Радянського Союзу були задіяні
у цій роботі десятки, а може й
сотні, вертольотів. Їм давали
«зелений коридор» (якщо дозво-
ляла погода) та, не дивлячись на
втому, вони йшли через аеродро-
ми зі світанку до сутінок, йшли з
однією ціллю – скоріше прибути
в район аварії. Це були вертольо-
ти МИ-8, МИ-6, МИ-26. Одними
з перших, хто почав «бомбити»
реактор мішками з піском, були
екіпажі з м. Полоцьк, Білорусія.
І ось так день за днем… Пра-
цювали сумлінно. Свідчення
тому – самовідданість, рішучість,
оперативність. Кожний з нас
розумів велику відповідальність
та намагався зробити все від нас
залежне задля запобігання жах-
ливих наслідків трагедії. До речі,
тільки нашим екіпажем у ці п’ять
днів було здійснено 30 польотів.
І ось пролунала команда:
прибути до аеродрому, треба
летіти до м. Чернігів, але вже в
якості пасажирів. На аеродромі
Чернігівського авіаційного учи-
лища нас чекав літак ТУ-134.
З’явилася надія – може цим рей-
сом нас доставлять до м. Мінськ
та ми зможемо побачитися із
сім’ями? Але з’ясовується, що
рейс літака на м. Москва. На
аеродромі нас вже чекає (окрім
літака ТУ-134) група офіцерів-
медиків. Виступив полковник
медичної служби, пояснюючи
нам, що нами отримано велику
дозу радіації, у зв’язку з чим всім
необхідно медичне обстеження
та лікування. Дозиметри наших
екіпажів показували приблизно
50-60 рентген у кожного члена
екіпажа.
Зі слів полковника медичної
служби,
обстеження
зай-
ме 2-3 дні, але обстеження з
лікуванням затягнулось. А всім
дуже хотілось додому, до сім’ї,
адже вони теж переживали. У
шпиталі лікувались місяць, але
аналізи (особливо кров) були
неважні. Літати поки що не-
можна і невідомо коли буде на-
дано дозвіл, але, все ж таки,
наприкінці 1986 року дозвіл на
виліти медиками було надано.
Іноді мріялось… якби ж то
полетіти на вертольоті не так
вже й далеко, у рідні краї, по-
бачити з висоти пташиного
польоту місто Смілу, звідки я
родом. Зайти до друзів та знай-
омих, поміркувати про життя,
порадіти успіхам одне одного.
Адже, ми навчались у школі-
інтернаті, багато з нас не мали
батьків, подальше навчання да-
валось нелегко.
І ось через багато років мрія
здійснилась. Побував на Україні…
Але зовсім з іншого приводу –
гіркому та трагічному.
Доля військового непередбачу-
вана. З роками згадуєш, що до-
велося пережити, та по-новому
усвідомлюєш те, де ти побував,
що робив і що бачив. Багато
подій, в яких ти безпосередньо
брав участь, через призму часу
набувають іншого значення. Для
мене тепер головне те, що жит-
тя триває, а отже – й боротьба
за нього. І не тільки боротьба
за своє життя, а й за життя
соратників, які стали жертва-
ми чорнобильського атома.
Саксаганський вісник
13
№ 5. Квітень 2014 року