Упрощенная HTML-версия
Лише тепер я починаю
розуміти.
Коли я прочитала весь Буквар,
Дідусь підвів мене до книжної
полиці
Й подарував старенький свій
«Кобзар»,
Що з півстоліття бережно
хранився.
Пожовклі сторінки, старенька
палітурка
Мене не вразили, аж раптом
серед них –
Зажуреної дівчини фігурка
Майнула… І для мене світ за-
тих.
«Катерино, серце моє ! Лишень-
ко з тобою !»-
Я читала і вмивалась чистою
сльозою.
Слова прості, все зрозуміло, а
на душі аж гіркота.
Карбує душу, наче тіло, їх бла-
городна простота.
«Замерзлі душі» і «невмите
небо»,
І «хвилі заспані», і «світлая
краса», -
Високопарних слів нема, - й не
треба,
Такий талант дарують небеса.
Як пісня, ллється кожне слово,
Бринить , як кобзи старої
струна.
«Без золота, без каменю, без
хитрої мови»
Співа душа поета й серце всім
пройма.
В віршах Тараса – гнів і біль
народу,
Дух боротьби і пристрасть по-
чуття,
Він увійшов в серця, як в чисту
воду,
І звідти вже немає вороття !
Наш Тарас
В хатині бідній, у селі
малий Тарасик народився.
Там важко сироти жили.
Він малював, охоче вчився.
Так рано мама померла.
Змарнів і застудився татко.
Зима холодною була,
А одежина - вся у латках.
Та батько серцем відчував:
Тарас щось незвичайне може.
У бур’янах талант зростав –
Поет народний і художник.
Багатства мови осягнув,
Щоб досконалішою стала.
У слові музику відчув,
Що мелодійно зазвучала.
Ми любимо його пісні,
Вчимо їх на уроках в класі.
Найкращі квіти навесні
Несем з повагою Тарасу.
Пєвнєва Вікторія 7 років,
КСШ № 74
Шастун Катерина,16 років,КЗШ
№ 31
Твір-есе
Сповідь про Кобзаря
Кожна людина – Всесвіт, в яко-
му існує безліч галактик, планет,
комет та зірок. Цей Всесвіт є
ядром, яке становить її суть та її
цінність.
Виокремлюється одна люди-
на з-поміж мільярдів інших, що
зберегла в собі надзвичайний
та неосяжний Всесвіт тому, що
ввібрала в своє єство ввесь біль,
усі страждання й муки цілого
народу, історія якого віками
викарбовувалась кров’ю та по-
том; людина з такою душею,
яка перетерпівши безправство,
несправедливість,
нівечення
людської гідності, не зчорніла
та не зчерствіла. Людина, яка
мала таку глибоку душу, – це Та-
рас Григорович Шевченко. Ми з
гордістю можемо констатувати,
що він «велика» людина, якою
пишається кожен із нас, бо вона
скропила своєю кров’ю та сльо-
зами святу українську землю.
Кожний твір – це своєрідна
сповідь, сповнена відчаю й не-
покори, а разом з тим, жаги до
життя та життєстверджуючого
настрою.
Саксаганський вісник
11
№ 4. Березень 2014 року